Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Я була про тебе кращої думки. − Каміла промовисто демонструвала своє розчарування. − Коли ти з таким захопленням розглядала книжки, я грішним ділом подумала, що переді мною справжній поціновувач мистецтва. Як ти могла припустити, що Тут з’явилася сумнівна книжка, якась дешева містифікація, незрозуміло ким і де створена?

− То, може, ви мені поясните, як вона тут опинилася? І що це за Тут, і чим воно таке особливе, що в ньому не може бути нічого сумнівного? − трохи винувато, але все ж упевнено мовила дівчина.

Каміла охолола. Ну, звісно. І чого було так напосідати на це дівчисько, яке і справді не знає, куди його занесло? Що їй залишається думати? Дівчина звикла (як кожна нормальна людина) шукати нормальних, логічних пояснень для будь-яких явищ. Що ж із неї взяти?

− Розумієш… − почала Каміла й глибоко вдихнула, приготувавшись до тривалої розмови. Вона ніколи не любила щось пояснювати, надто коли йшлося про те, чого не поясниш за допомогою слів, які придумало людство. Зараз їй треба уявити себе вчителькою початкових класів, яка має легко й доступно розтлумачити першачкові складні й незрозумілі речі. − Усі ми щось пишемо. Інша річ, що не всі видають написане. Але книжки наші не зникають. Вони тут. − Каміла всміхнулася так, як усміхається вчитель, знайшовши вдалий і легкий для дитячого сприйняття приклад для порівняння. − Ось ти читала «Майстра й Маргариту» Булгакова?

− Гм, звісно, − хмикнула дівчина так, ніби це питання її образило. Як вона могла це не читати?

− Не ображайся, я запитала, просто щоб переконатися. Так ось там є хороший вислів…

− Я вже здогадуюся, − перебила Лія, чи щоб довести, що справді читала роман, чи щоб показати, що вона не така вже й дурна і з нею не варто розмовляти, як із першачком. − «Рукописи не горять».

− Точно. І це правда. Булгаков був не лише геніальним письменником, він знав значно більше, ніж сам міг уявити. Але якби він пішов далі, то збагнув би, що не горять не лише написані книжки, а й ненаписані. Себто в тому значенні, яке людство надає цьому слову.

− Тобто…

Цього вже Лія не могла второпати. Каміла замислилася, як би це пояснити. Дівчина ще зовсім не готова. Та раптом її осяяло.

− Поглянь, − вигукнула вона й кинулася до другої знизу полиці праворуч від них. Вихопила книжку, але не поспішала демонструвати її Лії, а притиснула до грудей, і дівчина встигла лише зауважити яскраву обкладинку. − Ти теж, Ліє, пишеш книжки…

− Я? − Але зрозумівши, що від співрозмовниці навряд чи щось приховаєш, продовжила: − Ну, це гучно сказано. Так, іноді пишу коротенькі новели чи оповідання. Але тільки «в стіл». Їх ніхто не читав, та й навряд чи я наважилась би їх опублікувати…

− Та ні, ти не зрозуміла. Я не про твори, виведені ручкою на папері чи надруковані на комп’ютері, я про інші, про написані.

Здивування прочитувалося не тільки на обличчі, а й в усій поставі дівчини.

− Сумніваюся, що ти зможеш зрозуміти, якщо я тобі зараз почну пояснювати, краще почитай. − Каміла простягла Лії книжку.

Вона вже десь бачила цей яскравий малюнок на обкладинці. Дорога, що йде в нікуди. Обабіч шереги безлистих дерев, що, ніби щупальці чи кігті, розкинули своє гілля, а вгорі − повня. Картина була моторошна й водночас прекрасна. Від цієї дороги несила було відвести очей, вона вабила. Куди вона вела? І де дівчина могла її бачити?

Каміла немов прочитала останню думку.

− О, так. Я забула сказати: ти ж не лише пишеш, а ще й малюєш.

І лише коли Лія врешті зрозуміла значення в цих словах займенника «ти», відвела погляд від картини й прочитала ім’я автора та назву: Лія Альданова, «Закохана в ніч».

Що я стану письменницею, мені казали ще в дитинстві, коли придумувала різноманітні історії й потім вечорами розповідала їх мамі, бабусі, дідусеві і всім, хто до нас заходив. Я в сім’ї одиначка, і хоч це начебто дуже добре, адже вся увага й турбота перепадали мені самій, проте, з іншого боку, була дуже самотня, що, мабуть, і виплекало в мені некеровану, безмежну фантазію. Сама вигадувала собі друзів, бо на нашій вулиці майже не було моїх однолітків, а з деякими (неблагополучними) мені просто забороняли гратися. Я вигадувала незвичайні пригоди, бо справжнє життя було геть одноманітне й позбавлене несподіванок. Мене не цікавили ляльки. Інша річ − ґудзики, поламані ручки від дверей, дідові інструменти. Усе це дарувало неймовірне поле для фантазії, адже ці речі можна уявити чим завгодно: від зачарованої принцеси до зорельоту.

Коли підросла і в мене з’явилися друзі, фантазія нікуди не поділася. Дитинство моє припало на перебудову: зникла залізна завіса й почалося масове захоплення телебаченням, дуже популярними стали різноманітні закордонні серіали. Оце була моя стихія! Я швидко перекваліфікувалася зі звичайного письменника-фантаста на сценариста й режисера. А які мильні сюжети розгорталися на нашій вулиці. Куди тій американській «Династії» чи мексиканській «Дикій Розі»! У нас, на звичайній сільській вулиці, кохали й убивали, викрадали дітей і втрачали пам’ять, плели інтриги й самі ж потрапляли у власні тенета. Кожен із моїх друзів отримував роль, написану персонально для нього. Звісно ж, я не могла не користатися зі свого статусу, тому ті, кого я, правду кажучи, недолюблювала, отримували ролі або негідників, або якихось нікчем чи я просто ігнорувала їх, призначаючи на другорядні ролі. Та головне, що ніхто, навіть сильні особистості, очевидні лідери не могли опротестувати надану їм роль, бо я, виявляється, мала ще й неабиякі здібності психолога й могла будь-кого переконати, що саме його герой найважливіший. Навіть якщо то лише вбитий грабіжником перехожий, завдання якого − лежати посеред вулиці в багнюці, та якби не він, то й фільму не було б і славнозвісний детектив (себто я) не почав би розслідування.

Захоплення сценаріями тривало недовго. Я захворіла і вже не могла багато часу проводити з друзями. Сумними самотніми вечорами в ліжку, коли від телевізора й прочитаних книжок вже починало двоїтися в очах, я врешті почала писати по-справжньому, ручкою. Тобто Каміла не вважала б, що то по-справжньому, але саме так вважають люди.

Звісно, це теж було наслідування. Наслідування дуже популярних на